Мольфар — в українській гуцульській культурі так називають чоловіка, якому приписується наділеність надприродними здібностями.

Мольфар поєднує риси знахаря, чарівника та ворожбита. Це носії віковічної Земної Магії – знань про таємниці природи, розуміння робити, як заведено за законом Матері-Землі та дитини її – природи.

До них звертались в різних складних ситуаціях і кликали як захисників та цілителів. Їх завжди поважали прості люди й проклинали священники в церквах. Їх ніколи не розуміли, а отже, не любили та завжди боялися. Називали “непрОстими” або ж “земними богами”, бо в руках мольфара – життя і смерть, любов і ненависть, добробут села й урожай ланів.

Уривок з книги Громовиці Бердник “Знаки карпатської магії. Таємниці старого мольфара”.

Мольфа – це зачарований, одухотворений предмет, який використовується у магічній практиці карпатських мольфарів.

“Мольфа” – присвійне від “мольфар”, тобто річ мольфара. Нею може стати будь-яка заговорена віщуном річ, чи та, що використовується у побуті (стрічка, клапоть тканини), чи то виготовлена власноруч, наприклад – мосяжні персні, медальйони, згарди або знайдена мольфаром річ, іноді тваринного походження (зуб, перо птаха, кості тощо). 

З моменту, як мольфар виконав примівку над предметом – предмет стає ритуальним, тобто стає мольфою. Набирає захисної, оздоровлюючої або атакуючої сили, в залежності від примівки.

Мольфар вимовляє свою примівку з особливою шаною, від щирого серця, закликаючи Духів і Богів, звертаючись на чотири сторони світу, до чотирьох стовпів світотворення – північ, південь, захід та схід та до чотирьох стихій-першоелементів – води, вогню, повітря, землі.

Вже потім, мольфа довго служить мольфару, передається з рук в руки як спадок, а якщо загубити її – вона дивним чином повертається до господаря.